ДО ПИТАННЯ ПРО РІВЕНЬ ДИСКУСІЙ У ФІНАНСОВО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ: КРИЗА ЖАНРУ?

ДО ПИТАННЯ ПРО РІВЕНЬ ДИСКУСІЙ У ФІНАНСОВО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ: КРИЗА ЖАНРУ?

«… А незгодний я!»

М. Булгаков. Собаче серце

 

Останнім часом і в Україні, і в Російській Федерації досить інтенсивно і часом зненацька, обговорюються окремі аспекти предмета фінансового права, фінансових правовідносин і інші питання, що стосуються змісту фінансово-правового регулювання. Безсумнівно, конструктивне обговорення, кваліфікована дискусія, тактовна подача власного бачення збагатить як окреме дослідження, так і науку в цілому. Будь-яка дискусія припускає критичну оцінку існуючих положень, висловлення певних сумнівів із приводу існуючих поглядів. Полеміка, що здійснюється кваліфіковано, аргументовано ніколи не може бути зайвою або несвоєчасною. Природно, вона може тільки збагатити науку, гарантувати еволюційний, логічний, поступальний рух її вперед.

У той же час навряд чи можна поставити знак рівності між критичною й критиканською дискусією. Обговорення, що здійснюється в режимі «є думка моя й неправильні» не може не тільки принести що-небудь корисне, але й породити будь-яку творчу посилку по обговорюваним проблемам[1] . Ні, звичайно, низку думок подібне обговорення породжує, однак це, швидше за все, здивування щодо рівня й форми (як подачі, так і аргументації, а, скоріше, відсутності останньої) пропонованої дискусії. Не можна вважати конструктивним безумовне нав'язування власної (на жаль, безграмотної) позиції, звеличування авторської точки зору (багато в чому бездоказової), нападки (а не полеміка або спір) з людьми, які, як не дивно, уже чогось досягли в науці. Звичайно, з їхньою точкою зору можна не погоджуватися, але той шлях незгоди, що запропонований у зазначених статтях, прямо веде до «скажених псів» Вишинського.

Складно погодитися з оцінкою А. Ковальчуком того, що питання змісту фінансово-правових відносин, предмету фінансового права не обговорюються серед українських учених, а українські теоретики-правознавці продовжують бути посильними споживачами наукових досягнень «старшого брата»[2] . По-перше, повага до П.С. Пацуркивського й аналіз його точки зору, безумовно, логічний, однак останнім часом в Україні цій проблемі приділяли увагу й інші автори[3] . Відсутність аналізу їхніх поглядів робить дані дослідження досить обмеженими. По-друге, деталізація популістських вказівок на досягнення «старшого брата» могли б тільки підсилити рівень наукового дослідження А. Ковальчука. Всебічна характеристика поглядів, аналіз системи точок зору є показником якості наукового продукту, і багато логічних положень російських вчених-фінансистів формують передумови розвитку науки, що виключає ізольованість і замкнутість. Мені взагалі складно уявити фінансово-правову науку без знайомства з роботами Н.І. Хімічевої, О.М. Горбунової,  Е.Ю. Грачової, І.І. Кучерова, С.Г. Пепєляєва, Г.В. Петрової, Ю.О. Крохіної, М.В. Карасьової, Д.В. Вінницького, О.М. Ногіної, Н.О. Шевєльової й багатьох інших.

Ознайомившись із зазначеними роботами А. Ковальчука, я не зміг відповісти для себе на питання – до якого типу публікацій можна віднести подібний цикл статей:

а) якщо до наукових – то вони буяють не просто авторськими особливостями поглядів, а елементарними студентськими помилками. Не можна зробити будь-які логічні висновки відносно положень, що виносяться автором на дискусію, складно віднести аналізовані статті взагалі до сфери фінансово-правових досліджень. Вони буяють абсолютно вільним використанням понять, що не мають відношення до фінансового права, підкреслюючи відсутність системності як матеріалу, що викладається, так і власних поглядів автора. Чого коштує, наприклад, дуже помпезне, але таке, що складно перекладається на людську мову, положення: «…фінансове право сьогодні являє усталений термін без усталеного предмета, а отже – і змісту. «Безпредметне право» — категорія безперспективної абстракції. Право, спрямоване в нікуди і без конкретного впливу на щось, не може мати життєвої опори, тобто реально воно не має юридичної сили»[4]. Голослівна заява про відсутність предмета фінансового права стає зрозумілим, коли автор нижче наполягає на існуванні юридичної сили права. Подібні оцінки схожі на «мокру воду» або щось подібне, але не на положення, які можуть виноситися на наукове обговорення.

 У зв'язку із цим хотілося б звернути увагу й на проблему «розпредмечування» у фінансово-правовому регулюванні, підсумовування різнопредметних понять. «Розпредмечування як пряме звертання до об'єкта означає, що різні праворозуміння (зміст зерна істини й плевели оман) повинні бути вивчені, але не підсумовані; вони, становлячи частину науки, містять рішення низки проблем або, принаймні, їхню постановку чи критику уразливих сторін інших праворозумінь. Однак кожне з них має свій кут зору, під яким вивчається право, у силу чого своєрідність методу припускає специфіку предмета (кут зору = частина об'єкта) і тим самим обмеженість (запрограмовану вузькість) погляду на право»[5] . Дійсно, за допомогою обмеження предмета регулювання створюється можливість не підсумовування форм впливу права, не формування неуявних, «мертвонароджених» конгломератів, а побудови конструкції, що об’єднує і підкреслює предметну чіткість і своєрідність кожної галузі й інституту й  цим зумовлює раціональний і ефективний вплив правової форми на даний вид суспільних відносин.

б) якщо до науково-публіцистичних – то хотілося б розібратися із значенням цілого ряду категорій, які є як архіпомпезними, так і абсолютно беззмістовними;

в) якщо це спосіб про щось написати з сфери фінансів (безвідносно до аспекту тієї науки, з позиції якої пропонується дискусія) – то необхідно, як вбачається, упорядкувати матеріал і зробити висновок – фінансового права тут немає!

«…Вітчизняна наукова еліта, що спеціалізується в сфері фінансового права, не спромоглася започаткувати серйозну дискусію щодо предмета даної галузі права. Автор даної статті зробив відповідну наукову заявку…»[6]… Дійсно, наукова еліта промовчала, однак це тактовне мовчання, коли порахували можливим не зауважувати на абсурдні заяви і положення, коли тактовно не звернути увагу на помилки, що не властиві навіть для студентів юридичних вузів. Однак, оскільки я не відношу себе до наукової еліти, то вважаю можливим відгукнутися на запропонований обмін думками. Причому намір даної публікації зовсім не пов'язаний зі спробою щось довести «…авторові двох монографій із проблем фінансового права, Лауреатові першої премії НАН України за результатами конкурсу наукових праць молодих вчених»[7] . Навряд чи це можливо при настільки безапеляційній подачі власної точки зору. Як вбачається, потенційно будь-який настрій до дискусії або обміну думками тут відсутній на корені. Відгукнувся я, керуючись єдиним наміром – не всі думають і вважають так, як А. Ковальчук. Я пошкодував тих початківців, які (не дай Боже) почнуть знайомство з фінансово-правовою наукою з подібних статей. Людині з устояним науковим світоглядом і психікою, мабуть, можна вже знайомитися з такими дослідженнями, але студенти, аспіранти повинні знати, що подібні публікації – усього лише окрема думка, а з ким вони будуть згодні, кого вони будуть вважати правим (Ковальчука або Кучерявенка) – це вирішувати їм. Тому я підкреслюю, що ні в якій мірі не збираюся наполягати на непорушності або безумовності свого бачення проблем – у цьому випадку це тільки міркування із приводу перспективності або безвихідності запропонованої дискусії.

Щоб не зупинятися на посторінковому аналізі зазначених статей, дозволю собі трохи структуювати враження від прочитаного й виділити положення, що стосуються як змісту, так і форми запропонованого до обговорення матеріалу.

1. Форма полеміки й оцінка поглядів опонентів. 

Пригнічує, як я вже писав вище, м'яко скажемо, некоректні висловлювання на адресу інших авторів. Мова йде про критику «…«наукової гвардії», яка неухильно відстоює розуміння фінансового права…»[8], «представників ортодоксальної школи»[9]; «авторів догматичних формул, що понині перебувають в[10] полоні, радянського часу» ; авторів «старої школи», які догматично дотримуються результатів дискусії 40-70-х рр. ХХ сторіччя[11]; осіб, що обстоюють жорстку ортодоксальність і вимагають визнання вибраної дефініції «святою і непорочною»»[12] і т.д. Пригадується відразу ж при зіткненні з подібними епітетами полеміка істинних учених. Адже ні Н.М. Коркунов, ні Г.Ф. Шершеневич, ні Р.Й. Халфіна, ні Ю.К. Толстой, ні С.С. Алексєєв і т.д. не наполягали на однозначних твердженнях. Свою точку зору вони обґрунтовували в суперечці, аргументували власну позицію, сумнівалися в твердженнях своїх опонентів. Разом з тим подібні обговорення вселяли повагу як до самого автора, так і до його опонента. Природно, у цьому випадку неможна порівнювати написані тексти й очікувати чогось подібного, однак пожалкувати про те, що  ми позбавлені хоча б за формою коректної наукової дискусії, як вбачається, доречно.

З іншого боку, спроба наукової дискусії, як видається, припускає знайомство зі значенням тих слів, які використовуються. Щодо догматичних епітетів хотілося б визначитися, про яку догму веде мову А. Ковальчук. Якщо він має на увазі догму права як один з напрямків юридичної науки, що міститься у вивченні, коментуванні, систематизації й тлумаченні норм діючого права,[13] то переважна більшість учених є догматиками. І це зовсім не докір, а загальна оцінка змісту їх діяльності. Якщо ж  мається на увазі догма, як положення, прийняте на віру, за непорушну істину, незмінну при всіх обставинах[14] , то на певних аксіомах, догмах, як вихідних началах і повинно будуватися наукове дослідження. Це зовсім не означає вічної незмінності подібних положень. Вони перетерплюють еволюційні зміни, однак без стабільного, ґрунтовного фундаменту неможливо формувати будь-яку міцну, життєздатну конструкцію.

Далі. Віднесення, у тому числі, і мене до групи ортодоксів фінансово-правової науки викликало приплив теплих почуттів до автора зазначених статей. Думається, все-таки, такої похвали я не заслуговую, адже відношення до ортодоксальності, як до чого негативного, м'яко кажучи, не відповідає дійсності.  Знайомство із тлумачними словниками  дозволяє розцінити ці «убивчі» (на думку автора) оцінки як своєрідну якісну оцінку. Традиційно під ортодоксом розуміють того, хто неухильно дотримується  принципів будь-якого навчання, світогляду[15] . Виходячи із цього, ортодоксальність може бути розцінена як оцінка якості наукової позиції, обґрунтованої переконаності й послідовності. Звичайно, з позицій «флюгерних» висновків і поглядів це суперечить баченню подібного роду дослідників. Тому, видимо, перед тим як пропонувати подібну полеміку необхідно хоча б познайомитися зі словниками.

Більше того, я влещений можливістю з’явитися в групі таких ортодоксів як Ю.А. Ровинський, С.Д. Ципкін, М.І. Піскотін, мого учителя – Л.К. Воронова. Хоча, безумовно, навряд чи я можу претендувати на те, щоб перебувати хоча б біля того п'єдесталу, на якому височіють імена цих фундаторов фінансово-правової науки. 

При подібному відношенні до своїх опонентів, як логічними, так і самовпевненими вбачаються власні оцінки автором своєї позиції. А. Ковальчук розглядає свої публікації як передумову руху науки вперед[16] ; як вихід з інертності в науковому мисленні, коли «…суть проблеми помилково зводиться до «заміни доктрини юридичного позитивізму у фінансовому праві»»[17]; як представника «серйозної науки»[18] . Навряд чи хто-небудь у науковій дискусії може своїм вироком визнати помилковою точку зору опонента. У ній можна сумніватися, з нею можна сперечатися, звертати увагу на погрішності (природно, логічно аргументуючи це), але робити висновок про правильність або неправильність, найчастіше, занадто сміло. По-моєму, нема рації це коментувати – можна тільки з жалем констатувати, що ні мені, ні багатьом представникам «старої школи» так і не вдалося досягти чогось подібного.

2. Проблеми, пов'язані з оцінкою поняття й змісту фінансово-правових відносин, їх співвідношення з фінансовими відносинами.

Суспільні відносини включають відносини, які можуть існувати тільки у відповідній правовій формі, тільки як відносини, на які впливає метод як формуючий фактор. Одну групу становлять відносини, що забезпечують надзвичайний стан держави, першочергове значення її впливу. Подібні відносини «існують тільки за вдяки відповідній правовій формі, певного методу регулювання. Податки, наприклад, немислимі без їх обов'язковості, що встановлюється владно-розпорядницьким методом»[19] . Друга група відносин залежить від методу регулювання тільки в аспекті оформлення свого існування.

Державна воля при виборі методу правового регулювання обумовлена змістом відносин, на регулювання яких спрямований вплив правових приписів. Незважаючи на обумовленість методу правового регулювання предметом, вони утворюють внутрішню єдність і виступають у такому нерозривному зв'язку вихідною підставою для розподілу права на галузі, а останні – на інститути. Причому володіння цими ознаками повинно характеризувати відповідні сукупності правових норм (інститути, підгалузі, галузі) одночасно.

Місце правовідносин у системі правового регулювання характеризується двоїстим характером зв'язку[20]. Так, фінансові правовідносини формуються на основі реальних суспільних відносин, що визначають рух публічних фінансів. Однак стають такими вони лише під впливом фінансово-правових норм. Суспільні відносини, що припускають регулювання руху публічних грошових фондів, стають фінансовими правовідносинами, лише за наявністю норми права. Таким чином, фінансові правовідносини випробовують як би двоїстий вплив реальних суспільних відносин і норми права. З'ясування сутності фінансових правовідносин саме й припускає аналіз  цього триєдиного комплексу понять: змісту й ролі фінансово-правової норми; сутності фактичних відносин, які повинні бути врегульовані правом; фінансових правовідносин (насамперед, у формі конкретних).

Схожу позицію із С.С. Алексєєвим щодо цієї проблеми займає й Р.Й. Халфіна, яка, розглядає правовідносини, їх місце в системі правового регулювання не тільки з позицій визначення правової форми, але і єдності цієї форми з реальною поведінкою. «Урегулювавши певне суспільне відношення, норма (або, як правило, сукупність норм, що утворюють правову форму даного виду відносин) установлює, хто може бути учасником відношення, за яких умов відношення може виникнути, як повинні поводитися учасники, як може дане відношення припинитися. Таким чином, на підставі правової норми створюється певний остов, кістяк, «арматура» реального відношення[21] . При цьому, підкреслювала Р.Й. Халфіна, створюється можливість розбіжності між вимогами норми й здійсненням прав, виконанням обов'язків. Подібні відхилення визначаються в тому числі й «ступенем армування»[22], мірою повноти й деталізації моделей відносин, що проявляється в зіставленні прав і обов'язків, співвідношенні норми й реального відношення. 

Бездоказовим із цих позицій вбачається погляд А. Ковальчука щодо змісту фінансово-правових норм як регуляторів суспільних відносин. «Ми відстоюємо позицію, згідно з якою правове впорядкування грошово-кредитних (фінансових) відносин у їх широкому розумінні забезпечується широким і системним спектром фінансово-правових норм і регуляторів, тобто фінансовим правом»[23] . У цьому випадку перед нами не відстоювання позиції, а проголошення якоїсь незрозумілої й суперечливої сентенції. Дійсно, грошово-кредитні  відносини можуть бути сферою правового регулювання, але не тільки фінансового права, а цілої групи правових галузей, що використовують різні методи й здійснюють це різними режимами, які визначаються типом правового впливу. Фінансове ж право забезпечує вплив тільки на окрему групу публічних відносин, не зазіхаючи при цьому на дуже близьку  сферу адміністративно-правових відносин – таких же публічних за своєю природою. Окрім того, загадкове введення в систему фінансового права, крім фінансово-правових норм, якихось регуляторів. По-перше, фінансово-правові норми вже призначені саме для регулювання відносин і самі собою є регуляторами. По-друге, якщо йдеться про інші джерела права (за винятком правових норм), то, видається, з огляду на характер правової системи України, можливо сміливо говорити про це.

Складно погодитися із приблизною й розмитою характеристикою нормотворчої діяльності Національного банку України. «Так, дехто з дослідників, ігноруючи очевидність фінансово-правових функцій Національного банку України (НБУ) як найбільш вагомої інституції, що продукує норми фінансового права та відповідні процедури правозастосування, характеризує регулюючий вплив НБУ лише як «систему заходів адміністративного примусу»»[24]. Дійсно, Національний банк України займає особливе місце в системі суб'єктів права. Однак не всі акти, які їм приймаються, можна віднести до фінансово-правових норм, зокрема, і норм права в цілому. Навряд чи можна говорити про нормативно-правовий характер роз'яснень або локальних актів, що приймаються їм. Ще складніше погодитися із твердженням очевидності вагомості інституції НБУ в реалізації їм фінансово-правових функцій. Що вкладається автором у поняття інституції (може йдеться про орган або суб'єкт – доводиться тільки догадуватися), у чому зміст його фінансово-правових функцій й взагалі що вони являють собою  із подібного твердження визначити складно.

Аналізуючи предмет фінансового регулювання, необхідно  враховувати  фундаментальне  положення  Ю.А. Ровинського про зміст фінансових правовідносин як владно-майнових, що використовується в роботах практично всіх фахівців у даній галузі й найчастіше, через загальновідомість, навіть без виносок. При цьому необхідно звернути увагу саме на нерозривність відносин влади й специфічних майнових  відносин, регулювання яких здійснюється як єдине ціле. Фінансовоправове регулювання визначається: з одного боку, майновим характером особливого роду, (власником майна є держава й існує це майно в специфічній формі – централізованих і децентралізованих грошових фондах); з іншого боку, владним характером (реалізація владних повноважень здійснюється самим власником коштів). Саме єдність владномайнових основ і дозволяє відмежувати фінансово-правові відносини, виділити їх єдність і на підставі цього підходу відмежувати однорідні відносини, що становлять предмет регулювання.

 Розглядаючи дану проблему, Ю.А. Ровинський звертав увагу на різний ступінь прояву владного характеру методу правового регулювання, що відмежовує фінансове право від інших галузей[25]. Рівень прояву владного характеру дозволяє визначити й специфіку правовідносин. Головною особливістю методу регулювання цієї групи відносин є відсутність права оперативної самостійності суб'єктів. Права й обов'язки суб'єктів відносин регламентуються однозначно, без будь-яких варіантів і переважно імперативними нормами.

Як певний висновок Ковальчуком А. пропонується у якості ознаки галузі права використовувати «…можливість регулювати однорідні законодавчо-правові відносини»[26] . Що собою являють законодавчо-правові відносини – одна із самих великих загадок цього циклу публікацій. Якщо ми виходимо з того, що правові відносини – це відносини, урегульовані нормами права (у тому числі й законодавчими норми), то в чому зміст цього штучного збільшення у вигляді законодавчих відносин. Більше того, галузь права (як сукупність правових норм) не може регулювати ні законодавчо-правові, ні правові відносини. Якщо йдеться про правові відносини, то це відносини вже врегульовані правом, і зміст у подвійному, дубльованому правовому впливі на той самий об'єкт – нонсенс. Галузь права регулює однорідний різновид суспільних відносин (згідно свого предмету), а не правовідносин.

Ще більш безперспективним за намірами осмислення й розуміння є міркування автора про зміст правовідносин. «Існують інші сфери правовідносин, майже не охоплені нормативно-правовим регулюванням, наприклад, досі немає законів, які б системно регулювали порядок використання державної і комунальної власності, корпоративного управління, здійснення ефективної податкової реформи тощо»[27]. Видимо, повз мене пройшли ази правової науки. До цього положення я припускав: якщо ми аналізуємо правовідносини, то мова йде про різновид суспільних відносин, урегульованих правовими нормами. Але як можуть виникнути правовідносини, майже не охоплені нормативно-правовим регулюванням – для мене незбагненна загадка. Окрім того, відсутність закону зовсім не означає відсутності нормативно-правового регулювання, оскільки крім законів існують і інші акти, що входять до системи нормативно-правових актів. Частина з них може мати юридичну силу, не меншу, за закони (згадайте, наприклад, Декрети Кабінету Міністрів України).

Відсутність системності в позиції А. Ковальчука призводить до розмитості характеристики цілої низки проблем, зіставленні непорівнянного. «Позиція, що фінансові відносини – «це відносини не грошові», поділяється, як правило, лише окремими юристами і тим паче не знайшла жодної підтримки серед вчених-економістів, які, зрозуміло, мають більш системні знання щодо категорій «гроші», «фінанси» та їх співвідношення»[28]. Ніхто не сперечається про системність і рівень поглядів вчених-економістів, але дозволю собі засумніватися у тому, що вони характеризуються більш змістовним поданням стану законодавства, що регулює поняття грошей, фінансів і т.д. Суспільні відносини різноманітні й навряд чи можна говорити про те, що певна категорія фахівців повинна розбиратися однаково кваліфіковано у всіх їх проявах. Давайте залишимо економістам економіку, а правникам – право. Нав'язування подібної мішанини не збагачує не тільки науку, але й авторську позицію.

«Відомо, що фінанси підприємницьких структур є частиною загальної системи фінансових відносин держави. Їх діяльність становить основу суспільного відтворення. Саме у цій сфері створюються фінанси, які потім стають джерелом наповнення державного й місцевого бюджетів, фінансового ринку, формування кредитних ресурсів»[29]. Як видається, подібна ситуація відома тільки авторові, оскільки складно погодитися з тим, що фінанси підприємницьких структур є частиною загальної системи фінансових відносин держави. По-перше, у такий спосіб, ратуючи за підприємницьку активність і волю, А. Ковальчук перетворює фінанси підприємницьких структур у державні. По-друге, фінанси підприємницьких структур не можуть бути частиною системи фінансових відносин, тим більше, бути джерелом наповнення бюджетів. Відносинами не можна виплатити пенсії або стипендії, складно ними й профінансувати реалізацію інших завдань і функцій держави. По-третє, якщо фінанси підприємницьких структур – частина загальної системи фінансових відносин, то тоді постає запитання – що входить до особливої або спеціальної, чи їх немає зовсім.

Ще більш безграмотним виглядає твердження про те, що «…перш за все необхідно до системи відносин фінансового права включати не лише державу, але й підприємницькі суб'єкти, …, а також фінансових посередників …»[30]. Складно поставити знак рівності між системою суб'єктів фінансового права й системою фінансових відносин, але авторові це вдається. Безперспективним уявляється й аналіз системи суб'єктів фінансових правовідносин, куди автором крім держави й муніципальних органів,  органів місцевого самоврядування ставляться «…інституції фінансового ринку й ринку фінансових послуг, … власно ринкова компонента – корпоративні, недержавні та приватні юридичні структури, що професійно й масштабно займаються грошово-кредитною діяльністю»[31]. Складно коментувати настільки громіздкі поняття безвідносно до термінології, що склалася в науці фінансового права. Неможливо зрозуміти, що відноситься до інституцій фінансового ринку, ринкової компоненти – якими законодавчими актами визначаються й регулюються ці поняття. Суб'єктами, насамперед, диспозитивно регульованих відносин є й корпоративні недержавні й приватні юридичні особи (але навряд чи – структури). Природно, вони можуть бути учасниками й фінансових відносин, але реалізуючи певні обов'язки, приймаючи участь у відносинах, що урегульовані імперативним фінансово-правовим методом.

Складно коментованим є зауваження автора про чудесне перетворення, що відбулося із громадянами України за часи незалежності, коли «кожен з українських громадян непомітно для себе, але остаточно перестав належати державі як об'єкт власності й став суб'єктом економічних і всіх інших суспільних відносин»[32] . Насамперед,  загадкова трансформація суб'єкта правовідносин у суб'єкта економічних відносин. Особа в той самий момент може виступати учасником багатьох різновидів суспільних відносин (як правових, так і економічних), і зовсім не треба переставати бути суб'єктом правовідносин для того, щоб стати суб'єктом економічних відносин. Крім того, видимо, тільки авторові відомі основи законодавчого регулювання «державного рабства» у радянський  час, коли громадянин належав державі як об'єкт власності.  Судячи з подібної заяви, цивільне законодавство, що регулює відносини власності, як раніше, так і зараз існує абсолютно незалежно від правових знань, вартої уваги А. Ковальчука.

Своєрідною вершиною дискусійного аналізу суб'єктного складу у фінансовому праві є спроба автора визначити «…критерії фінансової правосуб'єктності грошово-кредитних відносин»[33]. Мені не уявляється можливим як-небудь усвідомлено й зрозуміло визначити правосуб'єктність відносини. Правосуб'єктність властива суб'єктам, саме вона визначає межі (права й обов'язки) їм властивої й можливої поведінки, саме тому правосуб'єктність визначає правові аспекти характеристики тієї або іншої особи, але не відносин. У подібному ж контексті акцентується увага автором і на безглуздій за змістом категорії дієздатності вітчизняної фінансової системи[34]. Більш того, автор у фінансову систему включає різновиди фінансів (державних, комерційних банків, домашніх господарств і т.д.)[35], усі з яких складно розглядати як складові системи в режимі фінансово-правового регулювання. Навряд чи фінансова система може визначатися як суб'єкт фінансових правовідносин, що характеризується всіма елементами правосуб'єктності, у тому числі й дієздатністю. Мабуть з певною натяжкою можна порушувати питання про аналіз дієздатності складових, учасників фінансової системи, але в цьому випадку буде йтись про тих же суб'єктів фінансових правовідносин.

3. Питання, що стосуються аналізу наукових поглядів щодо предмета і метода фінансового права.

Значна увага в статтях А. Ковальчука приділена спробі запропонувати дискусію щодо предмета фінансового права. У деяких випадках складно розібратися, про що пише автор. Наприклад – що таке «категорія «фінансове право»». «…Категорія «фінансове право» штучно обмежується, оскільки, фактично ігнорується та очевидність (нагадаємо, що право покликане «протоколювати» економічну дійсність), що на фінансовому полі інтенсивно діють і розвиваються комерційні банки й інші фінансово-кредитні інституції, набуває вагомих масштабів фінансова діяльність приватних підприємницьких структур, яким влада передоручає (за певних умов) право управляти державною власністю й навіть розпоряджатися вільними бюджетними коштами»[36] . Розмір цитати обумовлений  тим, що від подібного твердження важко відірватися: одне суперечливе положення поступально нанизується на інше. По-перше, складно погодитися з тим, що праву приділяється роль стенографіста, що констатує економічну дійсність. Загальновизнаним в теорії права є й існування стимулюючої функції, яка, прогнозуючи, угадуючи тенденції розвитку відносин, намагається будувати відносини суб'єктів з формування тих або інших тенденцій. По-друге, авторові, видимо, треба визначитися з категорією «фінансової діяльності». У науці фінансового права під нею, у цілому, розуміють діяльність, пов'язану з рухом публічних грошових фондів. Діяльність комерційних банків і т.д. найчастіше не пов'язується з подібним різновидом відносин (за винятком виконання ними податкового обов'язку й інших у режимі, що забезпечується фінансово-правовими методами).  По-третє, складно погодитися, що у «комерційних банків, інших фінансово-кредитних інституцій, приватних підприємницьких структур» виникає право розпоряджатися вільними бюджетними коштами. Складно зрозуміти, як це може бути в умовах казначейського виконання бюджету. Крім того, звідки можуть виникнути вільні бюджетні кошти? На стадії виконання бюджету – це нонсенс, на стадії планування проекту бюджету – тим більше. Більш того, можливість розпорядження бюджетними коштами може належати тільки власникові, тоді виходить, що власниками коштів Державного бюджету України є приватні підприємницькі структури, а не  держава.

Навряд чи додає змістовності й змішування автором завдань (?) і предмета даної галузі права[37]. Завдання для регулювання певною сукупністю правових норм можуть ставитися й формуватися тільки в межах предмету, вони здатні його деталізувати, однак це не дозволяє ставити між ними знак рівності.

Акцентуючи увагу на перспективності доповнення предмета фінансового права, А. Ковальчук підкреслює, що «…до цього часу ніхто не насмілився в цей перелік включити фінанси недержавних, у тому числі й суто підприємницьких структур, тобто власне ринкову компоненту»[38]. Виникає, щонайменше, кілька запитань. По-перше, як можна у відносини, що урегульовані фінансово-правовими нормами й є складовими предмету галузі фінансового права, включати фінанси недержавних і підприємницьких структур (адже в цьому випадку наявні не відносини, а об'єкт або предмет правового впливу). І, по-друге, а навіщо насмілюватися на подібне включення? Насамперед, у рамках єдиного галузевого режиму регулювання неможливо з'єднати відносини, що  по-різному управляються. Та й робити це можливо з єдиною метою – заплутатися самому й заплутати всіх. Крім того варіант схрещування «вола й трепетної лані» може логічно привести до абсурдних висновків і ситуацій. Наприклад, якщо ми до предмета фінансового права включаємо відносини, що регулюються імперативним методом і пов'язані з рухом публічних грошових фондів, то включення сюди договірних відносин, що визначають режим функціонування «підприємницьких структур, власне ринкової компоненти» породжує суперечливу й нежиттєздатну конструкцію. Віднесення системи відносин до предмета галузі припускає вплив на них у ході регулювання єдиного методу, що забезпечує однакові вимоги до поведінки суб'єктів цих відносин і використовує однакові засоби забезпечення такої поведінки. Включення до предмету фінансового права відносин підприємницьких структур (як підкреслює А. Ковальчук) припускає регулювання їх виключно імперативним методом (природно, у рамках предмета фінансово-правової галузі). Таким чином, допускається регулювання відносин позики, банківського кредитування тощо методом владних велінь, а отже управління договірними відносинами методом наказів і команд. Приміром,  виходячи з логіки автора, якщо мене не влаштували умови договору кредитування у окремому комерційному банку, то тоді є всі підстави застосувати до мене адміністративний арешт активів або інші засоби забезпечення виконання імперативних обов’язків. Маячня! Маячня, породжена моєю фантазією, але на підставі логіки, запропонованої автором аналізованих статей.

Виходячи із цього, автор задає низку запитань. Наприклад: включаються чи ні відносини між комерційними банками до системи фінансових правовідносин?[39]  Безумовно, ні! Складно собі уявити договір між комерційними банками, що здійснюється в режимі команд і наказів з боку держави. Подібне питання не стільки складне, скільки беззмістовне.

Ґрунтуючись на подібній позиції, А. Ковальчук приходить до огульно-розширеного висновку про те, що об’єктом  регулюючого впливу фінансового права є «увесь розмаїтий спектр формування, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів у найширшому їх розумінні…»[40]. «Фінансове право поширюється на всі фінансові відносини, незалежно від того, де вони формуються – в рамках державного чи приватного сектору економіки»[41]. У певній мірі з цим можливо погодитися. Дійсно, фінансове право регулює відносини і в державному, і в приватному секторі (використовую термінологію автора), однак тільки ті, що відносяться до його предмету, відносини пов’язані з рухом публічних грошових фондів. Більшою мірою це стосується державного сектора, хоча у приватному секторі при виконанні, приміром, податкового обов’язку зобов’язаними особами вони теж будуть присутні. Однак до диспозитивних відносин, які є предметом приватно-правового регулювання, фінансове право ніякого відношення мати не може. 

Аналіз предмета фінансового права, виділення групи відносин, на які впливають фінансово-правові норми, залишаються певною абстракцією до того моменту, доки ми чітко для себе не дамо відповідь на питання – якими засобами це здійснюється, який метод правового регулювання застосовується? Метод правового регулювання – це сукупність юридичних прийомів і способів, що відображають своєрідність впливу даної сукупності правових норм на суспільні відносини[42]. Якщо предмет правового регулювання показує які відносини регулюються правом, то метод підкреслює як відбувається це регулювання, яким чином і в якому співвідношенні відбувається застосування засобів правового впливу на поведінку учасників відносин і, як в последствии воно змінюється. Метод правового регулювання визначає особливості сполучення правових засобів в межах певної сукупності правових норм. Відповідно до нього закріплюються особливості правового статусу суб’єктів правовідносин, коректуються підстави виникнення, змісту їх прав і обов’язків, характер і підстави застосування заходів державного примусу.

Основним методом фінансово-правового регулювання є імперативний. Він припускає нерівність суб'єктів відносин, що забезпечує надзвичайний стан і роль держави. Цей метод проявляється у владних приписах, наказах одним суб'єктам з боку інших, що представляють державу, органи самоврядування. Юридичний режим, що забезпечується фінансовим правом, виражається в особливостях його регулятивних властивостей, способів і прийомів. Система цих особливостей формує метод правового регулювання, що виражається в природі й спрямованості його норм і інститутів. Важливо підкреслити, що метод не можна зводити до одного прийому або способу регулювання, він охоплює багато сторін і елементів юридичних норм і правовідносин[43] , виступаючи найбільш яскравим і надійним показником юридичної специфіки, особливого режиму регулювання.

Може скластися уява, що фінансове право, поряд з імперативним, активно застосовує й  диспозитивне регулювання. Однак, приміром, в сфері регулювання відносин з формування грошових ресурсів добровільного характеру (облігації державної внутрішньої позики, казначейські сертифікати, лотереї тощо) разом з  видимістю диспозитивності, основою регулювання залишаються владні приписи. Дійсно, придбання державного цінного паперу здійснюється на добровільній основі, але всі відносини, що випливають із цього факту, регулюються однобічними веліннями (строки позики, відсотки, порядок погашення заборгованості не можуть бути предметом договору, вони закріплені однозначно).

Імперативний метод фінансово-правового регулювання доповнюється й підлеглими йому методами рекомендацій, погоджень. Особливістю їх  є похідний характер у рамках реалізації владного веління. Дійсно, узгодження між суб'єктами фінансово-правових відносин можливі, але із приводу більш зручного, точного й своєчасного виконання імперативного обов'язку. Погоджується не сама природа обов'язку, а порядок, особливості його виконання. Рекомендації також доречні у фінансовому праві, однак вони або гарантуються імперативними веліннями, або уточнюють їх.

Складно погодитися із приватним зауваженням А. Ковальчука, що «… фінансове право встановлює порядок мобілізації фінансово-кредитних ресурсів у розпорядження держави»[44]. Видимо, після того, як з'ясувати що таке фінансово-кредитні ресурси і які з них можуть бути віднесені до держави як власника таких коштів,  доречно помітити, що фінансове право регулює й рух грошових коштів територіальних громад, а не тільки держави. Визначити це й дозволяє термін «публічні грошові фонди».

Організація, управляння, контроль в сфері фінансової діяльності держави передбачає чітку правову урегульованість відносин руху публічних фінансових ресурсів. Це означає визначеність при виділенні об'єкта регулювання, системи суб'єктів відносин, їх повноважень, прав і обов'язків. Зводити фінансово-правове регулювання виключно до руху грошових коштів не зовсім вірно. Ці відносини є предметом декількох галузей права, тоді як предметом фінансового права є тільки відносини, що регулюють рух публічних фінансів, що утворюються у зв'язку з функціонуванням фінансів держави й територіальних громад.

 Рух грошових коштів у суспільстві регулюється комплексом правових галузей, що входять у систему права. Природно, що кожна галузь визначає свій аспект, відмежовуючи групу однорідних правових відносин, до яких застосовується специфічний метод регулювання. Фінансове право, приймаючи участь у цьому  згідно свого предмету й методу, не виключає  формування стійких зв'язків з іншими галузями права, які тою або іншою мірою стосуються публічних грошових фондів. Явище, що вимагає всебічного правового регулювання, припускає сполучення двох суперечливих процесів. З одного боку, необхідно розкласти це явище на складові, які й повинні бути в сфері уваги окремих галузей права. З іншого боку, важливо зіставити, по'єднати  окремі режими правового регулювання в єдиний процес, визначити й погодити межі зіткнення окремих галузей. Наприклад, факт одержання заробітної плати фізичною особою припускає виникнення або реалізацію трудових правовідносин, податкових (пов'язаних зі сплатою податку з доходів фізичних осіб), цивільних (приміром, при погашенні кредитів або відсотків на них безпосередньо із зарплати) тощо. 

4. Аналіз проблем, пов'язаних з характеристикою втримування й системи фінансово-правової галузі.

У цьому випадку може йтися про комплекс проблем, порушених у статтях А. Ковальчуком.

а) Оцінка галузі фінансового права. Як мені уявляється, для галузі фінансового права характерний набір інститутів, що забезпечує всі сторони й елементи юридичного режиму руху державних коштів. Необхідно, природно, ураховувати, що інститути фінансового права передбачають цілісне регулювання лише в межах галузі й носять спеціалізований характер стосовно певної групи правових норм. Галузь фінансового права містить весь комплекс норм, які впливають на відносини, що становлять предмет фінансового права, і забезпечують правове регулювання руху публічних коштів. Кожен з інститутів реалізує більш вузькі цілі. 

Забезпечення єдності фінансово-правових аспектів регулювання подібних відносин виключає виділення в рамках фінансового права нових галузей, серед яких часто називають банківське право, податкове право й т.і.  Дійсно, банківська діяльність є предметом фінансово-правового регулювання, однак, до цього необхідно підходити дуже виважено. Банківська діяльність як явище породжує, насамперед, цивільно-правове регулювання й, видимо, значну частину банківського права становлять цивільно-праві норми. У систему ж фінансового права ввійдуть норми публічного характеру, що регулюють банківську діяльність.  Однак, і з ними, видимо, не все абсолютно однозначно, оскільки не можна забувати про адміністративно-правовий аспект регулювання того ж статусу Національного банку України в межах адміністративно-правового інституту управління фінансами. Тому, видається, говорячи про складові фінансового права необхідно виділяти сукупність норм, що охоплюють публічне регулювання відносин, пов'язаних з рухом публічних коштів при здійсненні банківської діяльності. 

Характеризуючи фінансове право України як сукупність законів і юридичних норм[45] А. Ковальчук підкреслює акцентування на регулюванні всього розмаїття фінансових відносин. Трохи нижче, пропонуючи розширювальну концепцію предмета фінансового права, він наполягає на характеристиці «… підстав виділяти відповідну сукупність законів і юридичних норм у галузь права»[46] . Цим він, фактично, обеззброює опонентів, оскільки, приміром, я не можу пояснити, чому закони (і, відповідно, законодавчі норми) не є юридичними нормами, і яким чином можна формувати систему юридичних норм без основної складової – норм законодавчих. З подібних позицій автором характеризується й галузь законодавства як «…цілісна система відносин і водночас автономний рівень системоутворюючих зв'язків, що характеризується самостійним об'єктом і предметом регулятивного впливу»[47] . Навряд чи це твердження теж може бути сприйнято, оскільки в самому загальному виді галузь законодавства розглядається як сукупність законодавчих норм, але не відносин або зв'язків.

А. Ковальчук ставить фінансовому праву «…можливість і обов'язок урегулювати всю сферу грошово-кредитних відносин, незалежно від типів власності й форм господарювання»[48]. Щодо погляду на зміст фінансово-правової галузі, то дана теза нічого не додає – знову та ж розмита, безпредметна сфера грошово-кредитних відносин. Порожнім звуком виглядає й прив'язка при галузевому розмежуванні до типів власності й формам господарювання. Така постановка трохи некоректна з багатьох причин, починаючи від типів (а не форм) власності й закінчуючи змістом законодавчого регулювання (фактично, його відсутності) форм господарювання. Заганяє в глухий кут установка автора на обов'язок (виділене нами – М.К.) фінансового права регулювати цю сферу. Користуючись традиційним науковим інструментарієм неможливо здійснити спробу знайти відповідь щодо розуміння природи даного обов'язку. Якщо мається на увазі суб'єктивний обов'язок, то цікаво, який суб'єкт може реалізовувати обов'язок фінансово-правових норм, і як взагалі подібні обов'язки в сукупності фінансово-правових норм можуть виникати? Якщо йдеться про об'єктивний обов'язок фінансово-правової галузі – то що це таке? 

Аналізуючи точку зору П.С. Пацурківського, автор безумовно погоджується з тим, що «…фінансове право – класична галузь права, яка не виділялась ні з якої іншої галузі права»[49]. Навряд чи можливо однозначно погодитись з подібним висновком. Перед усім, складно визначити критерії класичної чи некласичної галузі права, виходячи з чого ми можемо робити подібні висновки. Окрім того, однозначно стверджувати, що фінансове право не виокремилося ні з якої іншої галузі права складно, оскільки формування системи фінансово-правових норм здійснювалося за рахунок акумуляції правових норм у системі державного права, які регулювали формування, розподіл і використання державних грошових коштів, і лише пізніше оформилися як самостійне галузеве утворення.

б) Своєрідний підхід до оцінки публічної природи фінансово-правової галузі. Розвиток правового регулювання в багатьох випадках здійснювався в межах певної єдності, оскільки «…кінцева мета, кінцеве завдання і публічних, і приватних відносин є байдуже одною і той же: різний лише засіб її виконання, здійснення. У приватному праве вона здійснюється шляхом власного самовизначення; в публічному – шляхом сукупної діяльності усього суспільства»[50]. На відміну від приватно-правового принципу: «дозволено все, що не заборонено законом» у сфері публічного права для владних суб’єктів і їх представників закріплюється інший принцип: «дозволено лише те, що випливає з компетенції й (або) предписано законним розпорядженням»[51]. Змішання цих двох принципів у публічно-правовому регулюванні пагубно впливає на розвиток суспільних відносин. Регулювання комплексу суспільних відносин правовими нормами передбачає участь у цьому декількох галузей права,  які використовують власні методи і впливають на однорідні групи відносин. У цьому зв’язку  необхідно ураховувати багатогалузевий вплив галузей публічного права, які, кожна зі своїх позицій, приймають участь в цьому процесі. Публічне право, як родина, вміщує в себе низку галузей, які стрімко змінюються в умовах суспільних відносин, що інтенсивно розвиваються, что предполагает и зміну конфігурації приватно-публічного права[52].

Фінансова діяльність у цих умовах характеризується як особливий вид державної діяльності, у межах якої складаються відносини, що регулюються фінансовим правом. Це не виключає, однак, і міжгалузевих аспектів аналізу фінансової діяльності, коли регулювання спрямоване не на впорядкування мобілізації, розподілу й використання публічних грошових фондів, а торкається інших сторін руху грошових коштів. «Разом з тим у процесі фінансової діяльності органів держави, а також громадських організацій виникають грошові відносини, не пов'язані безпосередньо з утворенням і використанням загальнодержавного фонду коштів. Ці відносини регулюються іншими галузями радянського соціалістичного права (цивільним, трудовим, колгоспним, адміністративним)»[53] .

Як певний проміжний підсумок автором пропонується не продовжувати розвиток фінансового права як галузі виключно публічного права, а «…розширювати свій предмет за рахунок відносин приватного права»[54] . До чого може привести подібне розширення? Напевно, насамперед, до відмови від будь-якого структурування правових норм. Ніякого значення в цьому випадку не буде мати розподіл навіть на публічне й приватне право, не говорячи вже про існування окремих галузей або інститутів. Навіщо воно, якщо єдиного критерію – методу правового впливу як способу впливу на поведінку суб'єктів немає.

Видимо, навіть неусвідомлено для себе автор торкнувся непростої проблеми, що активно обговорюється російськими правознавцями, а саме про співвідношення галузей права. У перебігу цього обговорення[55] пропонується замислитися над необхідністю розподілу права на ряд галузей, замість принципового розмежування права на публічне й приватне. Саме  з позицій змісту методу правового регулювання й пропонується повернутися до побудови правової системи за принципом «публічне — приватне», залишивши деталізацію (цивільне, трудове, карне, фінансове й т.д.) за галузями законодавства. Дійсно, ця проблема вимагає принципового й глибокого осмислення.

в) Характеристика галузі фінансового права як комплексного утворення. Наступна проблема, який приділяє увагу А. Ковальчук – це характеристика фінансового права як галузі. Концептуально він визначає: «Фінансове право – це комплексна галузь права, яка окреслює поле юридичного впливу на всю розмаїту систему грошово-кредитних, тобто фінансових відносин, здатне з'єднати окремі режими правового регулювання в єдиний процес»[56]. Подібне твердження уявляється трохи голослівним, оскільки автор пропонує характеристику фінансового права як комплексної галузі, однак хотілося б зрозуміти, як це можна реалізувати. Тупиковою виглядає пропозиція з'єднати в рамках фінансово-правової галузі окремі режими правового регулювання. Диспозитивний або імперативний метод регулювання є одним з основних критеріїв розмежування сукупності правових норм на галузі, і яким чином можна „загнати” ці два принципово різних метода в межі однієї галузі – загадка. Подібна постановка питання про комплексність досить поверхнева. Представляється, що більш перспективним може бути аналіз змісту, меж комплексних галузей законодавства, але не комплексних галузей права. Крім того, пов'язувати «поле юридичного впливу» (?) із системою грошово-кредитних відносин, як змістом фінансових – безперспективно. Грошово-кредитні відносини можуть зазнавати вплив від правового регулювання практично всіх галузей права (або, у всякому разі, їх більшості), оскільки наскрізними категоріями або поняттями, що беруть участь у правовому регулюванні, є вартість, гроші, штрафи й т.д. Однак для фінансового права в цій системі відносин виділяється тільки певний сектор, на який і здійснюється правовий вплив відповідно до предмета регулювання цієї галузі й властивими їй методами.

Деякою приблизністю характеризується оцінка галузі права як складного суспільного явища[57]. У цілому, звичайно, можна погодитися з подібним підходом, однак, на наш погляд, він трохи веде убік від з'ясування змісту правової галузі. Галузь права – це насамперед певна сукупність правових норм, особливим чином упорядкована й організована. Суспільним же явищем, швидше за все, є суспільні відносини, урегульовані правовими нормами, об'єднаними у відповідну галузь права. Тому, природно, з огляду на суспільну природу  урегульованих відносин, характеризуючи галузь права, головну увагу необхідно приділяти аналізу правової форми суспільних відносин. Варто погодитися з Е.А. Киримовою, яка підходить до характеристики галузі права як відокремленої сукупності однорідних правових норм, що регулюють певну сферу родових суспільних відносин. «Кожній окремій галузі властива своя функція, свій режим правового регулювання. Та сама норма не може одночасно регулювати два різних види суспільних відносин і містити в собі два різних методи правового регулювання. Саме тому той самий  припис не може бути одночасно включений у дві різних галузі права. Особливістю системи права є те, що галузі, які входять до її складу та є взаємозалежними, не дублюють, а, навпаки, взаємно виключають одна одну»[58] .

Виділення фінансово-правового аспекту в регулюванні суспільних відносин припускає визначеність і ще одної концептуальної проблеми. Досить поширеними на сьогодні є твердження про комплексний характер всієї сукупності фінансово-правових норм, що поєднуються в єдину галузь, а також перспективність існування й розвитку комплексних галузей права[59]. Навряд чи дану проблему можна віднести до абсолютно нової в сфері наукових дискусій. На певне переплетення приватного й публічного права звертав увагу ще С.Ф. Кечекян, підкреслюючи, що завдання при цьому «зводиться не до того, щоб поряд із приватним і публічним правом або замість них поставити щось інше, третє, а в тім, щоб вивчати, як приватне, так і публічне право, promiscue у межах однієї й тої ж дисципліни. Тільки в цьому смислі й можна визнати існування «змішаних» правових утворень, які є сукупністю одночасно як приватно-правових, так і публічно-правових відносин. Однак, ніяк не можна визнати можливим існування «змішаних» правовідносин, які не можна було б віднести ні до приватного, ні до публічного права»[60] .

Ми абсолютно згодні з Е.А. Киримовою, яка підкреслює, що комплексних галузей права не існує. «При зведенні норм різних галузей права в рамки єдиного нормативно-правового акту з метою найбільш повного й різнобічного регулювання  конкретної сфери суспільних відносин не відбувається механічної трансформації, злиття різних видів суспільних відносин у новий вид і різних методів регулювання цих відносин у новий, специфічний  метод правового регулювання. При аналізі норм права, що становлять так звані «комплексні галузі права» відбувається виділення норм основних галузей, які, як правило, представляють собою субінститути відповідних інститутів основних галузей права з урахуванням специфіки сфери діяльності, опосередкованої нормами цих галузей»[61] .

Природно, подібне твердження не відноситься до існування комплексного законодавства або навіть комплексних законодавчих актів. Абсолютно природно й логічно, коли один законодавчий акт спрямований на регулювання цільного суспільного явища й зручніше за все це зробити, застосовуючи норми декількох галузей права, об'єднаних у цьому акті. Наприклад, регулювання банківської діяльності, або обороту цінних паперів об'єктивно припускає сполучення у відповідних актах норм публічного й приватного права. Але законодавство не передбачає обов'язкового об'єднання норм за принципом однорідності предмета й методу регулювання, що є абсолютно безумовним для об'єднання норм права в інститути або галузі. «Перевага комплексних галузей законодавства, викликаних різними практичними потребами (для зручності користувача) викликає бажання в деяких учених штучно розширити систему права, але комплексне використання законодавства, що містить «функціонально взаємодіючі» групи норм різних галузей права, не створює нової галузі права, тому що при комплексному правовому регулюванні суспільних відносин не відбувається перетворення норм одного виду в інший або будь-яке їх злиття, інакше вся ідея комплексності з появою нової якості втратила б сенс»[62] .

Ідея призначення фінансового права комплексною галуззю постійно не залишає А. Ковальчука. «Фінансово-правовим інструментом регулювання грошово-кредитних відносин є фінансове право не тільки як окремий різновид публічного права, а й, на наше переконання, приватного права також»[63].  Подібна посилка дозволяє йому затаврувати авторів «старої школи», які обстоюють позиції догматизму. «Так, вчені-юристи, що спеціалізуються на розробленні теорії фінансового права, фактично кружляють довкола однієї формули – предмет фінансового права обмежується лише публічними фінансами і передбачає власне імперативний метод правового регулювання»[64] . Мені представляється, нічого поганого й блюзнірського в тому, щоб дотримуватися  логічної й аргументованої позиції — немає. Більш того, фінансове право використовує переважно, насамперед, а не виключно імперативний метод. Так, він визначає прояв рекомендаційних  і інших способів регулювання відносин, вони є похідними від нього, але проте існують і розвиваються.

Можна тільки позаздрити, що А. Ковальчуку «…сьогодні не треба вишукувати особливих доказів, щоби переконатися: у ринкових умовах фінансове право України дедалі більшою мірою функціонує як різновид приватного та корпоративного права»[65]. Заздрити можна легкості, з якою народжуються затвердження, сприйняття всерйоз яких вимагає переосмислення як системи права в цілому, так і принципових підходів до змісту категоріального апарата й тому, з якою легкістю, абсолютно не утруждая себе будь-якими аргументами або доводами, робляться безглузді, беззмістовні висновки. Правда, ця легкість і заплутує – якому переконанню автора вірити: тому, що фінансове право – це вже приватне право або тому, що фінансове право – комплексна галузь, що поєднує публічне й приватне право. Думати одночасно дві думки, і заявляти одночасно про переконаність у двох концептуально протилежних положеннях – це дійсно нове слово в науці.

У сформованому на сьогодні підході щодо предмета фінансового права автор бачить «…приклад традиційно інерційного ставлення до визначення предмета фінансового права, коли вподовж багатьох десятиріч (із моменту утвердження радянської системи влади і до сьогоднішнього дня) обстоюється пріоритет публічних фінансів, тобто  нерадянський стереотип, націлений обслуговувати так звану державоцентристську модель, в якій «благо держави» превалює над інтересами громадянина, сімї, і зрештою, всього суспільства»[66]. Я хотів би, безумовно, підтримати автора в подібному твердженні. Дійсно, у тому числі і я ставлюся до традиційно інертного сприйняття предмета фінансового права. При цьому, у режимі самобичування хотілося б звернути увагу на більш тривалу історію подібної закостенілості, що має витоки ще з римського права, з принципового розмежування публічного й приватного права. Безумовно, можна говорити про пріоритет публічних фінансів (і навряд чи це недолік радянської системи, це абсолютно логічно для реалізації й на сучасному етапі розвитку держави й суспільства), але в межах фінансово-правового регулювання. Мова не йде про абсолютний їх пріоритет, а тільки про те, що кожний повинен займатися своєю справою: фінансове право регулювати рух публічних фінансів, цивільне, господарське —  приватних і т.д.

г) Аналіз системи галузі фінансового права. Внутрішня структуризація фінансово-правових норм припускає певне узгодження утворюючих фінансове право конструкцій. Н.М. Коркунов підкреслював, що однозначне визначення права виходячи зі змісту можливо було б тільки за умови однаковості й загальності змісту всіх юридичних норм, якби вони містили в собі лише часткові висновки з одного незмінного загального початку. Однак, право ніколи не представляє єдиної цілісної системи, до якої в добавок приєднуюьься ще й запозичення із чужого права[67]. Саме тому й зараз є актуальною проблема характеристики системи права, внутрішнього структурування окремих галузей, взаємозв'язку правових інститутів. С.Д. Ципкін підкреслював, що найбільш зручним у цій ситуації є співвідношення таких утворень як норма – інститут – розділ галузі – галузь. Якщо інститут характеризується безумовною однорідністю відносин, то «розділ галузі фінансового права – категорія більш широка за обсягом, що допускає менший ступінь однорідності, типовості регульованих відносин, чим правовий інститут (наприклад, державне майнове й особисте страхування – особисте страхування; фінанси соціалістичних підприємств – фінанси державних підприємств, організацій)»[68] .

Багато своєрідності А. Ковальчук має намір вкласти у своє бачення системи фінансового права. Традиційно зберігаючи розподіл на Загальну й Особливу частину, він заганяє в глухий кут, насамперед, твердженням, що їх становлять виключно закони (щодо Загальної частини), і «відповідні фінансово-правові інституції»[69] (щодо Особливої частини). Знов-таки ми зіштовхуємося, насамперед, з відсутністю елементарного розуміння співвідношення галузі фінансового права й галузі фінансового законодавства.

Ще більш цікавою уявляється структура відповідних частин фінансового права, які складно віднести до положень,  що установлюються й закріплюються законами. До подібного в Загальній частині автор відносить загальні принципи й норми фінансового права, розмежування компетенції й повноважень основних суб'єктів, основні фінансово-правові положення й т.д. Нічого крім нерозуміння, що отупляє, подібна структуризація не представляє. Мені складно представити: що відноситься до основних фінансово-правових положень, що закріплюється законом; як норми фінансового права (відповідно правила поведінки вже врегульовані в правовій формі) можуть бути встановлені й закріплені законом і т.д.

Неуявну мішанину являє й структура Особливої частини, куди віднесені норми, що регулюють відносини в бюджетній сфері; у позабюджетній сфері; місцеві фінанси; ринки фінансових послуг і фінансових капіталів; ринки цінних паперів; банківської сфери валютного регулювання; наглядові й контролюючі інституції. У цій структурі є все!.. Окрім фінансового права. Напевно, нетреба трудитися її осмислювати, оскільки отут співіснують як взаємовиключні або налагающиеся друг на друга інститути (хіба бюджетні відносини не зачіпають і не включають аспекти місцевих фінансів, адже основна складова регулювання місцевих фінансів пов’язана саме з місцевими бюджетами); що можна регулювати в позабюджетній сфері, якщо із прийняттям Бюджетного кодексу України діє заборона щодо формування позабюджетних фондів; яке відношення до фінансового права має ринок цінних паперів (за винятком казначейських сертифікатів і облігацій державної внутрішньої позики), вплив на який і регулювання виникаючих відносин здійснюється, насамперед, диспозитивним методом. І, нарешті, де ж податкове право? Кривдно!

І останнє зауваження щодо оцінки системи фінансово-правових знань. Навряд чи можна погодитися із твердженням автора, «…що фінансове право як наука заявило про себе в 1940 році»[70]. Ні в якій мері не зазіхаючи на значимість робіт і поглядів Ю.А. Ровинського в науці фінансового права, деяке почуття образи формується за таких великих фінансистів-правознавців, які формували й розвивали фінансово-правову науку значно раніше. Навряд чи можна представити сьогодні будь-яке фінансово-правове дослідження без таких імен як І.Х. Озеров, І.Т. Тарасов, В.А. Лебедєв, Д. Львов, А.А. Ісаєв, А.А. Соколов,  М.І. Алексеєнко, П.П. Гензель, Г.І. Болдирев, І.І. Янжул і багатьох інших.

5. Рівень категоріального апарата, особливості аргументації власної позиції.

Як вбачається, для подібного роду видань у настільки шановних і авторитетних журналах є непрощенним неакуратність, несвідомість, безвихідність  окремих понять і тверджень.  Це призводить до зміцнення думки про те, що перед нами взагалі не фінансово-правове дослідження, оскільки ті категорії й поняття, якими оперує автор або взагалі складно віднести до категорій правової науки, або вони застосовуються зі специфічним, тільки для автора зрозумілим значенням.

а) «…Окрім категорії «держава», не менш важливими і базовими є поняття «країна», «суспільство», «вітчизна»»[71] . Дійсно, ніхто не заперечує існування й значення подібних понять, але для мене залишається загадкою, яким чином можна характеризувати правовий статус країни або вітчизни. Ще більш загадкові розходження між країною, вітчизною, суспільством, державою на рівні законодавчого регулювання. Видимо, поява країни або вітчизни в системі суб'єктів права — це нове слово в науці й доки, на жаль, я для цього недостатньо освічений.

Аналізуючи зміст фінансової діяльності держави, навряд чи логічно ставити знак рівності між суспільством і державою. Реалізуючи свої інтереси, держава може й не сполучати їх із суспільними, а навпаки, формувати й підтримувати механізми, у яких вони будуть суперечити один одному. Більш того, хотілося б підкреслити, що багато фінансових категорій, наприклад, податки (і з позиції їх економічного і правового змісту) – атрибути суто державні. Суспільство не може їх установлювати. Податкові платежі, приміром, установлені державою, можуть збігатися або не збігатися із  цілями й завданнями суспільного розвитку, інтересами суспільства. 

б) Наскільки помпезним, настільки ж і беззмістовним виглядає використання автором поняття «фінансового поля»[72], на якому розвертається конкуренція між власно публічними фінансами й грошово-кредитними потоками підприємницьких структур. На мій погляд, жодна з подібних категорій не може бути розумно пояснена з позицій фінансового права. Зовсім незрозумілою є поява подібних конструкцій у той час, коли існують устояні й зрозумілі, не піддані моді або часу категорії: сфера правового регулювання (у цьому випадку може йтись про фінансовий), предмет правового регулювання й т.і.

в) Сумнівним представляється твердження А. Ковальчука про те, що: «Ринковий успіх під силу лише країні, де держава здатна на базі цивілізованих норм права регулювати рух вільного  капіталу»[73].  По-перше, виникає питання, а чи є взагалі рух вільного капіталу предметом дослідження в межах фінансово-правової дискусії, запропонованої автором. Мені уявляється, ні (див. – предмет фінансового права). По-друге, складно пояснити, та й взагалі зрозуміти, що собою являють цивілізовані норми права, якими ознаками вони характеризуються й чи можуть вони бути взагалі.

г) Автор використовує поняття фіскальних відносин, характеризуючи сфери фінансово-правового регулювання. Для мене складно зрозуміти, що в цьому випадку мається на увазі, хоча, мабуть, пояснити з позицій наповнення сформованих традиційних систем і фінансових відносин, і фінансового права наукоподібними поняттями й категоріями можна. Якщо я не помиляюся, традиційно, і не тільки в Україні, курси фінансового права (і відповідно система відносин, які регулюються або досліджуються) включають податкове право. Яким чином співвідноситься з ним фіскальне – пояснити неможливо. Та й потрібно чи це, адже жодна законодавча норма не містить поняття фіска. Природно, що читачі догадуються, що фіск асоціюється зі скарбницею, але не все, про що догадуються читачі є предметом або об'єктом фінансово-правового регулювання.

д) Аналізовані публікації демонструють відсутність системного знань щодо фінансово-правових відносини, основних принципів співвідношення галузі фінансового права, фінансового законодавства, науки фінансового права, навчальної дисципліни «Фінансове право». А Ковальчук призиває: «…оцінити стан законодавчого забезпечення та науковий рівень правового регулювання грошово-кредитних (фінансових) відносин»[74]. Насамперед, замислюватися про науковий рівень правового регулювання представляється тупиковим времяпрепровождением. Можна аналізувати рівень наукових досліджень в сфері правового регулювання, тобто характеризувати стан науки фінансового права. У той же час, правове регулювання здійснюється через систему правових норм, а не наукових поглядів, ідей, уявлень. Більш того, грошово-кредитні відносини більшою частиною не мають нічого загального з фінансовими. Якщо йдеться про гроші, то публічний аспект займає лише незначну частину для фінансово-правового регулювання, залишаючи значне місце за сферою диспозитивного регулювання (досить згадати хоча б роботи Л.А. Лунца). У тому ж випадку, коли ми характеризуємо кредитні відносини, за фінансовим правом закріплюється тільки незначна частина відносин державного кредиту, тоді як банківське кредитування – класичний сектор регулювання приватним правом. Бідне фінансове право, якщо ми дозволяємо собі вантажити в нього що потрапило!

У продовження цього автор підкреслює, що: «Фінансове право не є поки стійкою конструкцією в системі діючої законотворчої практики, що не дозволяє повною мірою використовувати його регулятивні можливості»[75]. Що собою являє система діючої законотворчої практики, і яким чином у неї повинне вписатися фінансове право – це ребус, що не під силу, видимо, цілим інститутам. Ще більш суперечлива оцінка фінансового права як конструкції, що, «…з одного боку, має „юридичні пустоти” (??? – виділено нами – М.К.), а з іншого, — демонструє законодавчо-правові колізії регулюючих норм»[76] . Насамперед, пустоти, напевно, характерні не для фінансового права, а для подібних тверджень. І, крім того, обстоювання «законодавчо-правових колізій регулюючих норм» призвело б до незадовільної оцінки середньої студентської наукової праці. У цій ситуації авторові необхідно вирішити, насамперед, для себе: по-перше, чи розрізняє він колізію права й колізію закону; і, по-друге, чи пов'язує він колізії виключно з регулюючими правовими нормами або їм дозволено бути й в інших нормах права (приміром, охоронних).

е) Зовсім беззмістовними виглядають твердження про те, що «…бюджетний процес недостатньо виконує свій конструктивний потенціал, а іноді діє як гальмо економічного розвитку. За своїм впливом на параметри соціально-економічного розвитку закон про держбюджет є другим після Конституції України»[77] . У цьому випадку бюджетний процес змішується з регулюванням бюджетної діяльності. Складно уявити, яким чином процес розробки проекту, обговорення й прийняття Державного бюджету, виконання бюджету, складання, розгляду і затвердження звіту про Державний бюджет є гальмом економічного розвитку. Сумнівним виглядає й зведення закону про держбюджет до рівня наступного за Конституцією. Є вагомі аргументи й підстави для характеристики Цивільного Кодексу як «малої конституції» і із цим складно сперечатися. Та й чи треба? Якщо ж уже говорити про систему бюджетного законодавства, те, напевно, більш важливе значення можна й потрібно відвести єдиному кодифікованому фінансово-правовому акту – Бюджетному кодексу.

ж) З попереднього твердження А. Ковальчука випливає наступна пропозиція про вдосконалювання бюджетного процесу. «На сьогодні головною бюджетною проблемою України є, вважаємо, створення раціональної системи наповнення бюджетів всіх рівнів – насамперед – розробка нового Податкового кодексу, який має реалізувати всі можливості мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави…»[78]. Навряд чи подібне вдосконалення приведе до чогось гарного. По-перше, у нас немає старого Податкового кодексу, для того, щоб розробляти новий – у нас немає ніякого Податкового кодексу й мова повинна йти не про розробку нового Податкового кодексу, а про створення проекту Податкового кодексу. По-друге, не слід розглядати перспективи створення проекту Податкового кодексу як бюджетну проблему. З одного боку, це два різних (хоча і єдиних за принципом галузевої приналежності) фінансово-правових інституту. З іншого боку, проблема створення раціональної системи наповнення бюджетів не зводиться тільки до податків. Законодавець у ст. 9 Бюджетного кодексу України податкові надходження розглядає тільки як один із чотирьох каналів формування доходів бюджетів. І, по-третє, складно погодитися з тим, що створення раціональної системи наповнення бюджетів всіх рівнів спрямовано на мобілізацію фінансових ресурсів у розпорядження держави. У розпорядженні держави можуть знаходитися тільки кошти Державного бюджету, тоді як коштами бюджетів інших рівнів (місцевих) повинні розпоряджатися відповідні територіальні громади. Держава ж до цих коштів може мати тільки віддалене, опосередковане відношення, і то переважно у випадках, коли йтиметься про рух дотацій або субвенцій.

з) Досить сумнівні перспективи правового аналізу формування державою, як суспільного феномена, законодавчо-правового поля й відповідного юридичного режиму[79]. Складно представити, яке відношення до правового регулювання мають суспільні феномени, і що таке законодавчо-правове поле. Хотілося б щось заперечити щодо останньої конструкції, але, видимо, можна тільки оторопіло розвести руками. Який зміст у подібному дублюванні (законодавство — право) і в якому акті можна спробувати знайти визначення подібного поля з'ясувати неможливо.

и) Не просто спірним, а зовсім незрозумілим є поява в науковому словнику автора категорії «суспільних фінансових ресурсів»[80] . Якщо йдеться про предмет дискусійних проблем і положень, то доречно аналізувати фінансові ресурси суб'єктів публічного права (держави, територіальних громад). Але суспільство не виступає носієм законодавчо визначених прав і обов'язків, не може бути власником фінансових ресурсів. Тому народження подібної категорії–примари не додає нічого для науки, а або заплутує, або демонструє абсолютне непорозуміння автором предмета суперечки. Також є абсолютно не аргументованим віднесення «…до предмета фінансового права України в ринкових умовах … не тільки державних фінансів, але й фінансового капіталу, що продикується приватним та корпоративним сектором»[81]. Ми вже звертали увагу на несумісність регулювання руху фінансів юридичних і фізичних осіб у режимі диспозитивних відносин з публічним характером фінансово-правового регулювання. Саме тому складно погодитися з включенням у фінансово-правове регулювання відносин, які за своєю природою формуються на умовах договору, угоди, на засадах рівності, вплив на які здійснюється диспозитивними методами. І абсолютно безграмотним є включення до предмету фінансового права як фінансового капіталу, так і державних фінансів. Предметом  будь-якої галузі права є відносини, на які спрямований вплив правових норм, що становлять дану галузь, але не матеріальні об'єкти, які можуть характеризувати зміст таких відносин. Видимо, автор упустив при знайомстві з основами теорії права розділи, пов'язані з характеристикою змісту предмета правового регулювання й об'єкта правовідносини.

к) У тупик кожного із середньою юридичною освітою може поставити твердження про те, що «фінансове право, розширюючи за ринкових умовах поле свого впливу, дещо ускладнило визначення рівня компетенції інших галузей права»[82]. Зміна умов ринку, дійсно, може привести до деталізації розмежування сфер фінансово-правового, господарсько-правового, цивільно-правового регулювання. Однак порушувати питання про зміну компетенції галузі права означає наполягати на ігноруванні основних положень правової науки. Категорія «компетенції» у принципі не застосовується до галузі права. Компетенцією може характеризуватися суб'єкт права. Наполягати ж на зміні рівня сукупності суб'єктивних прав і обов'язків галузі – конструкція, що не підлягає  ні формальній логіці, ні азам правової науки.

Не збагачує дані публікації й цілий ряд голослівних тверджень. Природно, доречно використовувати без виносок усім відомі постулати, твердження, позиції. Однак при цьому, очевидно, складно погодитися з їх перекручуванням або домислюванням. Мова йдеться як про конституційні норми, що регулюють предмет господарського права: «господарське право встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності»[83]. Як я не намагався, я не зміг знайти конституційної норми, що регулює предмет господарського права (знов-таки ми вертаємося до розмитості авторської позиції щодо співвідношення галузі права, галузі законодавства, навчальної дисципліни й науки). Подібним же чином можна охарактеризувати й зміст «…ленінської формули – «все повинно бути публічно-правовим, а не приватним»»[84]. Чітка вказівка на джерело, звідки взято це положення, напевно, спростила б ситуацію. У цьому ж випадку йдеться про порівняння непорівнянних речей. Можна порівнювати публічно-правове з приватно-правовим, або публічне з приватним. Зіставлення ж публічно-правового й приватного безперспективно — це різні сфери відносин.

Ще одне зауваження, більшою мірою схоже на шарж, чим на науковий докір. Напевно, подібні публікації авторові варто вичитувати. Цей висновок я дозволяю собі зробити, тому що до знайомства зі статтею «Фінансове право: устояний термін з невизначеним предметом» вважав, що моє прізвище пишеться без «ь», однак у мене з'явився конкурент під прізвищем Кучерявенько[85]. Я догадуюся, що в цьому випадку співавтором виступив комп'ютер, але тоді давайте визначимося – хто автор статей?

І на закінчення. Ознайомившись із даними публікаціями й сподіваючись все-таки на перспективи творчої дискусії, мені прийшло на розум висловлення Мішеля де Монтеня в «Досвідах»: «Істина народжується як єресь, а вмирає як забобон». На жаль навряд чи цю конструкцію можна застосувати до даної ситуації, оскільки подібна єресь і вмре єрессю, тому що вона є продукт не геніального осяяння, а елементарної безграмотності й безпідставної самовпевненості.

Кучерявенко М.П.

[1] Див.: А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 100-104; А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. – № 4.  – С. 44-48; А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. –  № 7. – С. 29-35.

[2] Див.: А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. –  № 8. –  С. 100.

[3] Воронова Л.К. До дискусійних питань щодо предмета і метода фінансового права // Вісник Академії правових наук України. —. –  № 2 (33)-(34) – С. 301-313; Кучерявенко М.П. До питання про систему фінансового права // Право України. – 2003. – № 4. – С. 33-36; Кучерявенко Н.П. Целостность и  системность финансового права // Финансовое право. – 2003. – № 2. – С. 12-17; Кучерявенко Н.П. К вопросу о согласовании норм, регулирующих финансовую деятельность // Финансовое право. – 2004. – № 1. – С. 10-13; Нечай А.А. Проблеми правового регулювання публічних фінансів та публічних видатків: Монографія. – Чернівці: Рута, 2004; Пришва Н.Ю. Правові проблеми регулювання обов’язкових платежів. –  К.: Екс об, 2003.

[4] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. –  № 8. – С. 100.

[5] Лейст О.Э. Сущность права. Проблемы теории и философии права. – М.: ИКД «Зерцало — М», 2002. –  С. 11.

[6] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. –  № 7. – С. 32.

[7] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8. – С. 100.

[8] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. –  С. 102.

[9] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8. – С. 102.

[10] А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. – № 4. – С. 45.

[11] А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. – № 4. – С. 45.

[12] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 32.

[13] Большой энциклопедический словарь / Главн. ред. А.М. Порохов. – М.: Научное издательство «Большая российская энциклопедия». Санкт-Петербург, «Норинт», 1997. –  С. 366.

[14] Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – 13-е изд., испр. – М.: Рус. яз, 1981. – С. 152.

[15] Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – 13-е изд., испр. – М.: Рус. яз, 1981.  – С. 404; Російсько-український і українсько-російський тлумачний словник / За ред. Л.Д. Савченко. – Х.: Прапор, 1999. – С. 429.

[16] Див.: А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 102.

[17] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8. – С. 103.

[18] Див.: А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 31.

[19] Пискотин М.И. Советское бюджетное право (основные проблемы). – М.: Юрид. лит., 1971. – С. 45.

[20] Див.: Явич Л.С. Право и общественные отношения (Основные аспекты содержания и формы советского права). – Москва, 1971. – С. 120

[21] Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – С. 102.

[22] Див.: Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – С. 103.

[23] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8.  – С. 101.

[24] А. Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. – № 4. – С. 45.

[25] Див.: Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – С. 135-139.

[26] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна.  – 2006. – № 7. – С. 35.

[27] А. Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. – № 4. – С. 46.

[28] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8.  – С. 101.

[29] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8. – С. 102.

[30] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8. – С. 103.

[31] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. –  № 8. – С. 102; А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. –  2006. – № 7. – С. 30.

[32] А. Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. –  2006. – № 4. – С. 44.

[33] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 102.

[34] Див. А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 102.

[35] Див.: А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 102.

[36] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 103; Див. також: А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. – № 4. – С. 45.

[37] Див.: А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 29.

[38] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 102.

[39] Див.: А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8. – С. 102.

[40] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 32.

[41] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7.  – С. 30.

[43] Див.: Алексеев С.С. Структура советского права. – М., 1975. – С. 176.

[44] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 34.

[45] Див.: А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. –  2006. – № 7. –  С. 32.

[46] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. –  2006. – № 7. – С. 33.

[47] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 35.

[48] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. –С. 103; Див. также: А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна.  – 2006. – № 7. – С. 32.

[49] Див.: А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 100.

[50] Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2003. – С. 211.

[51] Див. детальніше: Лейст О.Э. Сущность права. проблемы теории и философии права. – М.: ИКД «Зерцало — М», 2002.  – С. 117-118.

[52] Теория компетенции / Ю.А. Тихомиров. – М.: 2001.  – С. 22.-23.

[53] Див.: Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – С. 20-21.

[54] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 103.

[55] Див.: Попондопуло В.Ф. Частное и публичное право как отрасли права / Цивилистические записки: Межвузовский сборник научных трудов.  – Вып. 2. –  М.: Статут, 2002. – С. 17-40.

[56] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8.  – С. 101.

[57] Винницкий Д.В. Российское налоговое право: Проблемы теории и практики. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 283.

[58] Киримова Е.А. Правовой институт: понятие и виды / Учебное пособие.  – Саратов, 2000.  – С. 8.

[59] Див., наприклад: Чашников А.В. Участие государства в договорных отношениях.  – СПб.: НПО “Мир семья”, 2001.  – С. 10-11.

[61] Киримова Е.А. Правовой институт: понятие и виды / Учебное пособие.  – Саратов, 2000.  – С. 8-9.

[62] Киримова Е.А. Правовой институт: понятие и виды / Учебное пособие.  – Саратов, 2000. – С. 9.

[63] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України,. – 2005. – № 8. – С. 103.

[64] А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. – № 4. – С. 45.

[65] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. –2006. – № 7. – С. 32.

[66] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7.  – С. 31.

[67] Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2003.  –С. 83.

[68] Цыпкин С.Д. Финансово-правовые институты, их роль в совершенствовании финансовой деятельности Советского государства. – М.: МГУ, 1983. – С. 24.

[69] Див.: А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 34.

[70] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. –  № 7. – С. 29.

[71] А.Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8. – С. 102.

[72] Див.: А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 103.

[73] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. –  № 8.  – С. 103.

[74] А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. –  2005. – № 8. — С. 103.

[75] А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. –  № 4.  – С. 45.

[76] А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. –  № 4.  – 45.

[77] А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. –  № 4.  – С.  47.

[78] А Ковальчук. Ефективність законодавчого забезпечення фінансової політики в Україні // Право України. – 2006. –  № 4.  –  47.

[79] Див.: А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 29.

[80] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С.29.

[81] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 29.

[82] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 33.

[83] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 33.

[84] А. Ковальчук. Дискусійність питання щодо визначення предмета фінансового права України // Юридична Україна. – 2006. – № 7. – С. 31.

[85] Див.: А. Ковальчук. Фінансове право: усталений термін з невизначеним предметом // Право України. – 2005. – № 8. – С. 104.