Практика Верховного Суду України та її значення у практиці нового Верховного Суду

sud

Однією з процесуальних підстав для звернення до касаційного суду слугує помилка апеляційного суду, яка полягає у незастосуванні правового висновку Верховного Суду під час вирішення справи по суті спору (п. 1 ч.4 ст. 328 КАС України).

У цьому зв’язку звертають на себе увагу ухвали Верховного Суду від 25.02.2021 у справі №400/988/20 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/95177009)  та від 21.04.2021 у справі № 640/10555/20 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/96463570), де отримала свою фіксацію наступна правова позиція: «Суд звертає увагу, що в частині четвертій статті 328 КАС України мова йде лише про постанови Верховного Суду, отже обґрунтування підставою для касаційного оскарження судового рішення ані постановами, ані ухвалами, ані інформаційними листами Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України не передбачено».

З точки зору жорстокого позитивізму такий підхід до буквального тлумачення положень 1 ч.4 ст. 328 КАС України і справді можна було б визначити як цілком виправданий. Однак, залишається незрозумілим чому новий Верховний Суд, коли йому це потрібно для аргументації власної позиції все ж таки посилається на практику «старого» Верховного Суду України? Так, із самого початку своєї діяльності «новий» Верховний Суд посилався на практику Верховного Суду України коли це було необхідне для аргументації першим власної правової позиції. Прикладом можуть слугувати посилання на практику «старого» Верховного Суду України, що отримали свою фіксацію у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06.02.2018 р. (справа № 826/6986/14), Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24.01.2018 р. (справа № 817/206/15) тощо.

Не гребує Верховний Суд використовувати правові висновки Верховного Суду України у мотивувальній частині своїх останніх рішень (Ухвала Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду від 31.08.2021 (справа №160/1584/21); Постанова Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19.08.2021 (справа № 815/4293/14)). Більше того, на сьогоднішній день існує «мовчазна згода» на застосування висновків постанов Пленумів Верховного Суду України (постанови від 01.09.2021 у справі № 540/677/20, від 19.08.2021 у справі № 200/3636/20-а, від 12.08.2021 у справі № 320/666/19 тощо) у практиці Верховного Суду. Фктично, практика Верховного Суду вирізняється певного роду подвійними стандартами, що може бути описано за посередництвом наступного латинського крилатого виразу: «Quod licet Jovi, non licet bovi» («Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику»). Отже, з логіки окремих правових позицій Верховного Суду випливає, що сам Суд у праві аргументувати власну позицію з посиланням на практику «старого» Верховного Суду України, тоді як платинк податків таким привілеєм не наділений. Так, безумовно, з формально-юридичної точки зору, прибічники жорсткого позитивізму зазначать, що такий підхід є цілком виправданий в силу формулювань п. 1 ч.4 ст. 328 КАС України. Однак, чи має у такому випадку Верховний Суд привілей аргументувати власну позицію посиланням на практику Верховного Суду України? Для платинка податків, такий позитивістьский підхід Верховного Суду має цілком фатальні наслідки – відмова у відкриті касаційного провадження та повернення касаційної скарги. Це «патова» ситуація з процесуальної точки зору, оскільки учасники провадження не мають права оскаржити таку ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження. Тобто, платник податків не може посилатись на правові висновки Верховного Суду України, але сам Верховний Суд може використовувати відповідні висновки Верховного Суду України в цілях аргументації власної правової позиції. В даному випадку можна констатувати певний прояв процесуальної нерівності учасників таких юрисдикційних проваджень, адже владний суб’єкт, фактично, сам наділив себе необхідним процесуальним інструментарієм для додаткової аргументації власної правової позиції, тоді як платник податків був позбавлений такої можливості, яка має цілком закономірну та об’єктивну природу.

Микола Кучерявенко, доктор юридичних наук
Тарас Жульжук, кандидат юридичних наук