Про що мовчить українська політика?

ideology

Український ідеологічний контекст української політики – це справжній сімулякр. Так, звісно, смерть ідеології, принаймні політичної, констатували вже відносно давно, але… Кожного разу, коли виборець йде на виборчі дільниці він має (в ідеальному випадку) голосувати не стільки за якусь людину, скільки за проєкт розвитку країни. Ці проєкти повинні бути не тільки реалістичними, але ще мусять мати якусь фундаментальну базу. За цю базу історично відповідає ідеологія.

Так, ідеологія – це ще й механізм «свій-чужий», який допомагає ідентифікувати політиків виборцем. Але, якщо цей механізм зламаний, то є велика загроза попадання до влади, у кращому разі, пустих та нікчемних політиків, тобто популістів, демагогів, навіть просто авантюристів. Цілком зрозуміло, що такий склад політикуму, що сформований зусиллям безвідповідальних політичних маркетологів, не здатний ні пропанувати, ні, тим більш, реалізувати дієвий план розвитку країни. З всі роки Незалежності в Україні було всього дві більш менш ідеологічно артикульовані політичні сили, це націоналісти (РУХ, Свобода та інші) й комуністи. Цікаво, що ні перші ні другі ніколи не мали переважної більшості у владі.

Тому питання: ідеологічне оніміння української політики – це дійсно відсутність будь якого фундаменту базових принципів соціальних співвідношень у політиків та виборців або це лише прагматичний підхід до «реальної політики», де інтереси політиків взагалі знаходяться у іншій площині ніж інтереси суспільства?

А Ви як гадаєте: ідеологія потрібна сучасній політиці або це лише рудимент класичного підходу й, за словами Мераба Мамардашвилі, «лінощі думки»?